Sunday 31 October 2010

Культурний шок


Приїхали ми в Сідней, поселились в хостел і кілька днів толком нікуди не ходили –різниця в часі дуже далась в знаки. Вдень ми спали а вночі прокидались, так як піти було ніде, ми дивились телевізор. Перше що вразило – реклами. Всі реклами дуже позитивні, з жартами. Багато соціальних реклам для збереження здоровя, економії води, проти алкоголю й тютюну. Великий нахил на здоровий спосіб життя і правильне харчування.


В хостелі на рецепшені нам дали карту і пояснили як дійти в центр. Йшли ми суто по карті роблячи великі гаки нашою дорогою. Дивились по сторонам, тикали пальцями, словом виділялись. Зупинились на світлофорі, і тут підходить до нас такий позитивнинький мужичок і каже: «Привіт, гарна погода! Як у вас справи?». Він нас з кимось поплутав? Ні, тут так принято. Тут люди дуже привітні, вітаються, питаются чи все добре, якщо хтось в метро випадково зачепив, то дуже вибачаються. Для того чоловіка на світлофорі це була звичайний день і звичайна розмова, але ми його запамятали надовго.


Був у нас і список структур які нам треба було обійти щоб дати знати що ми вже є, отримати ідентифікаційні номери, відкрити рахунки і т.д. Здивувало мене те що всі такі державні установи мають онлайн графік куди ти реєструєшся на певну годину і потім приходиш на зустріч. Все просто і черг нема.


Попугаї. Уявляєте, тут вони по вулицям літають як в нас ворони! Є невеличкі, різнокольорові, але більшість великі білі. Раз в парку ми вирішили їх погодувати бананом, то вони ледь нас не захавали =).


 sydney-21-of-39.jpg


Парки... моя улюблена частина міста. Величезний ботанічний сад з виглядом на знаменитий оперний. З однієї сторони гарні галявини, квіти, дерева, фонтани, а з іншої чиста синя вода в якій можна роздивитись рибок і крабів. Купа сімей з дітьми відпочивають просто на траві. Ні-ні, не буду писати, приїжджайте, це треба побачити!

au-53-of-79.jpg

Friday 29 October 2010

А з чого все почалось...



Думала я, вагалась, створювати блог чи ні, але таке враження що мене весь Світ наштовхував на те щоб його створити.

Насправді зараз у нас з Петьою (мабуть як і у більшості молодих пар) дуже активний період життя. Спробую описати в кількох реченнях як для нас минув минулий рік:

Ми подали документи на міграцію, розписались, готувались до весілля, відгуляли 5 весіль друзів, відгуляли наше весілля, поїхали відпочивати в Туніс, багато працювали, відмітили Новий Рік в Будапешті, знову працювали, купили фотоапарат, Петя навчився фоткати, поїхали відпочивати в Єгипет, отримали візи, переїхали в Австралію.

1.jpg

А з чого все почалось...

Жили ми на Володимира Великого. Дуже зручно - мені було 3 хв до роботи. Але ми жили в малосімейці. Диван малютка, шкаф, компютерний стіл, малесенький сервант і холодильник (на кухні для нього місця небуло, оскільки там вже стояла пральна машинка, для котроі не було місця в ванні, оскільки в ванні в принципі місця не було)  - все це займало фактично всю площу, тому від дивана до стола доводилось ходити боком. Одного дня сидячи на дивані і одночасно за компютером, Петя каже: «Слухай, я тут подумав, давай поїдемо в Нову Зеландію!». Я подумала «Який же він романтичний!» і без вагань підтримала.

Того ж дня почали гуглити... вирішили їхати в Австралію (змінили думку восновному через клімат). Через рік офіційно почали процес подачі документів. Через 10 місяців після подачі  отримали візи.  Про наші наполеонівські плани ніхто не знав (ми не казали нікому бо не були на 100% впевнені що все вийде). Першими взнали батьки  - їм ми сказали коли вже знали що нам все вдалось, тільки віз в паспортах ще не мали. Я дуже переживала як батьки поставляться до таких змін. Спочатку, кажучи мовою ІТ, вони реджектали, не те щоб вони нас відмовляли, але сама думка про те що це інший кінець Світу лякала. Але з часом, все обдумавши і осмисливши, вони «дали добро». Як тільки отримали візи ми розповіли друзям.

all_4.jpg

27 червня, День Народження мами. Проводжати нас на перон прийшли найдорожчі – наші батьки, рідні та друзі. Наблівці як  завжди на висоті, в 23 годині  прийшли всі сімями, з дітьми, дехто з вагітними дружинами.  Написали вони для нас пісню (під «В небесах замріяні кроки») і на всю горлянку її співали прямо на пероні. Наскільки знаю, проводжання закінчилось в Криївці.

Сіли ми в поїзд і поїхали. В Києві сіли на літак і через 22  години (враховуючи пересадку в Абу-Дабі) були в Сіднеї.

manly-24-of-25.jpg